Книга: Інститутка

Создатель: Вовчок Марко .

(Повість)

І

Героїня оповідання, Устина, розповідає, що зроду вона вдалася веселою. Навіть якщо лупили, то бува заплаче, а потім роздумається — і знов сміється.

Если сироті виповнилося 10 років, її віддали у двір до пані. Стара пані була тихенька, ледве прогуливалась, а если гласила, то було важко зрозуміти Книга: Інститутка, що вона каже; вночі ж лежала та все охала. Жили при ній спокійно, тільки стара нікуди не пускала з двору, хіба вже на свято до церкви.

Аж ось прийшов лист, в якому онука пані, що навчалася в Києві в інституті, писала, щоб приїжджали забирати її додому.

«Мати Божа! Увесь Книга: Інститутка будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!»

Стара пані немов одужала, стала ходити, виглядати у кожне віконце. Дівчат посилала за село виглядати панночку. Яке це було щастя — відчути для себя на волі і спокійно дихати!

II

«Дождали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І Книга: Інститутка в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої воровалі!..» Стара пані не могла на неї надивитися, усе цілувала та милувала.

Посадила їсти та, пропонуючи онучці різні напої та наїдки, розпитувала, як їй жилося в Києві.

А панночка одказала: «Добре вам, бабуню, було здесь жити на Книга: Інститутка волі, а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніесли!»

Онучка розповіла, як нудно було їй вчитися, а з усіх предметів вона уподобала тільки те, що вважала за потрібне: танці, музику і французьку мову.

Стара пані зауважила, що вчили погано, а гроші брали неплохі. Панночка заспівала Книга: Інститутка своїм срібним голосочком, а потім попросила зовсім розчулену бабусю купити їй модних гарних убрань. Стара пообіцяла виконати її прохання:

— Ти в мене будеш царівна над панночками!

III

Стара пані підвела панночку до дівчат, щоб вона вибрала собі одну з их до послуг. Та вибрала Устину. Дівчата зажурились, побоюючись за подругу Книга: Інститутка, бо панночка була дуже непривітна.

Устина заспокоїла їх, кажучи, що від долі не втечеш, а втім, як воно буде, ще невідомо. Сама ж дівчина задумалась.

IV

Увечері Устину покликали розбирати панночку. Зайшовши до неї, вона побачила, що панночка 100їть перед дзеркалом і все з для себя зриває. Вона сурово Книга: Інститутка запитала дівчину, де та бігала, і поки Устина її розбирала, весь час нетерпляче покрикувала на неї.

Потім кинулась на ліжко, наказала роззувати, а дізнавшись, що її нова служниця не вміє завивати волосся, скрикнула: «Яка ж вона дурна!»
— і відіслала геть.

Прийшла Устина від панночки, а дівчата стали запитувати Книга: Інститутка, яка ж вона. Устина произнесла їм про для себя, що дурна, бо не вміє «кіс ізвивати».

V

Другого денька панночка пробудилась рано—ранесенько, прибралась, обійшла все подвір'я, садок і стала питати свою бабусю, если вже вони поїдуть у гості або если гостей до для себя запросять.

Стала стара Книга: Інститутка пані готуватися до гостей. Дістала зі скринь оксамити та шовки, стали країти та приміряти на панночку. А вона така радісна та весела, і все бігає до дзеркала та любується.

Бувало, сидять вони разом зі старою та говорять про те, як панночку віддадуть за князя чи за графа. Панночка зітхала, що й Книга: Інститутка досі в их нікого не було, а стара пані произнесла їй, щоб зачекала, бо невдовзі «наїде такового, що й не потовплються».

VI

Нарешті гості з'явились. Одні з двору, а другі у двір. Челядь пані клопоталась з ранку до вечора, вслуговуючи цим панам. А пани забавно гуляли: реготалися, танцювали Книга: Інститутка, їли, пили.

Паничі все біля панночки увивались. Всіх паничів вона добре приймала, для кожного знаходила ласкаве слово. І так їздили вони кожного денька. Чи вона їм вже так сподобалась, чи просто не було більше чим розважатись.

VII

Потроху панночка усе переводила на свій лад — життя і Книга: Інститутка господарство.

Бабусі своїй наказала нічого не робити, не плести, бо ще подумають, ніби вона прислужниця.

Убрала її в чепчик з рябенькими стрічками і посадовила в крісло серед кімнати. Приїдуть гості — стара пані мусить їх вітати.

«Стара вже світом нудить, а панночка втішається:

— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та Книга: Інститутка пишно!»

VIII

Дівчат всіх посадила гаптувати і сама стала їх вчити. І все перевіряла, чи вони шиють. З кожним деньком панночка ставала сердитішою.

Устина чимало від неї натерпілась: усе панночці не до вподоби; вона бідну служницю і щипає, і штирхає, і шпильками коле, і водою зливає Книга: Інститутка.

1-го для чекали полкових (офіцерів) з мі100. Підмели двір, у будинку прибрали. Устині треба було зачісувати панночку, і вона ніяк не могла їй догодити. Лупила її панночка, лаяла, обіцяла на шматки розірвати, а потім схопила за шию і трохи не задушила. Дівчина знепритомніла і впала біля яблуні. Если прийшла до Книга: Інститутка тями, побачила навколо для себя білих, як крейда, дівчат. Панночка одкинулась на стільчику й плаче, а стара пані щосили лає Устину: як вона насмілилась розгнівати панночку.

Дівчата внесли Устину в хату і стали оплакувати свою гірку долю.

IX

Цілу весну напували Устину теплим молоком, поки вона одужала. Усіх погнали Книга: Інститутка на панщину. У хаті було прохолодно й тихо.

Увечері приходили з панщини втомлені люди, інколи хто-небудь співав сумної пісні.

Дівчата, зайшовши до Устини, розповідали, що діялось надворі: то одну зі служниць лупили, то іншу, і кожна чекала своєї черги.

Казали, що панночка запитувала й про Устину: «Чому не йде до Книга: Інститутка свого діла? Що вона ніжиться, мов пані з Басані?»

X

1-го ранку Устину покликали до панночки. Ледве дійшла вона до будинку. А на порозі її зустріла панночка.

— Чого се ти ніжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобі таку кару вимислю, що ти й не бачила Книга: Інститутка й не чула...

І вона стала кричати так, що жутко було на неї дивитись.

Тільки щось було їй не так, відразу бігла до старої пані і гласила, що її не слухають, не шанують, та ще й плачуть. Після цього й стара стала всіх лаяти та карати.

XI

Трохи спокійніше ставало Книга: Інститутка тільки тоді, если приїжджали паничі. Панночка виходила до их така привітна й приятна, що не пізнати. Вони за нею упадали, а вона між ними мов перепеличка звивалась.

Спочатку стара пані тішилась своїми гостями, потім їй це набридло, бо почали вони між собою сваритися. Аж під осінь паничі Книга: Інститутка зникли, бо прийшла « панноччина толика ».

XII

Почав щодня вчащати до панночки полковий лікар. Він був тихий, привітний, навіть і на панича не похожий. Раніше панночка вже чула про нього: приїжджі панночки казали, що цей красень дуже гордий і на жодну з их не хоче й дивитися.

Панночка вмовила стару пані Книга: Інститутка запросити лікаря до их через полкових, які нередко бували в маєтку. Полкові обіцяли привезти лікаря.

ХІІІ

Чекаючи гостей, панночка гарно вбралась. А стара все бормотала, що не потрібна їм така «голь», та панночка наче цих слів не чула. Приїхали полкові без лікаря, произнесли, він дякував за ласку Книга: Інститутка, але не мав часу прибути, бо в нього було багато хворих.

Того ж тижня захворіла панночка, охає, стогне. Стара злякалась, отправила по лікаря. Панночка прибралась якнайкраще і стала чекати лікаря в ліжку.

Приїхав, подивився, розпитав. Сказав, що завтра знову навідається. А если стара пані запитала панночку: «Що, як лікар Книга: Інститутка? Показався як?», то та відповіла: «Гордий,— каже,— такий, як пан вельможний... І що він собі думає!»

Лікував—лікував її лікар та й закохався, покохала його і панночка. Паничі почули про це і зникли.

А панночка стала просити бабусю:

«Як ви мені, бабюсю, на перешкоді станете — умру!.. І не галдежіть Книга: Інститутка! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»

Стара тільки охала.

XIV

Панське подвір'я спустіло. Панночка нікого не лає, не б'є, сидить та думає. Тільки сонечко підійметься, лікар вже й під'їжджає до двору.

Цілий денек просиджував біля неї.

От уже сватає він панночку. Стара стала журитися.

— Я ж сподівалася для тебя Книга: Інститутка за князя дати, за багача, за вельможного!

Але панночка відповіотдала, що якби він був багатий, то вона б вже издавна за нього вийшла. Нікого кращого для неї не було й не буде.

Стала панночка сумувати, і если це помітив молодий, произнесла тому, що боїться людського глумління з їхньої вбогості, якщо Книга: Інститутка вони поберуться.

Та й зарыдала. Він намагався її заспокоїти, а потім обоє почали журитись.

XV

Обожала вона його, мабуть, та якось не по-людськи. Вихвалялась перед іншими панночками своєю владою над закоханим в неї лікоричневом, комизилась, трохи не знущалась з нього. А він терпів усі її примхи, догоджав їй, перепрошував, благав Книга: Інститутка, ледь не плакав.

Стара пані тим часом напитала, що в онуччиного нареченого є хутір не дуже далековато за містом, який дістався йому у спадок від бездітної тітки. Панночка дуже зраділа цій звістці.

«Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що то вітають не його,— хуторець Книга: Інститутка вітають!»

XVI

На Різдво відбулися заручини. Багато гостей наїхало. Панночка була дуже весела, а він ходив і глаз з неї не зводив. Гуляли до самого ранку.
Як тільки наречений і гості пішли з двору, панночка стала плакати і нарікати на свою «сирітську долю».

Стара почала заспокоювати онуку, пообіцявши Книга: Інститутка віддати їй все своє майно. Панночка відразу заспокоїлась і кинулась цілувати бабусю та дякувати їй.

Если приїхав наречений, вона радісно повідомила його, що бабуся дає їм Дубці. Він спокійно вислухав цю новину і сказав тільки, що если вона радіє, то й він рад.

XVII

Повеселіла панночка, стала готувати Книга: Інститутка свій посаг, сама до всього бралась. Навезли з мі100 шевців, кравців, панночка усе купує та складає.

Не було покою і слугам: «...кому, каже, весілля, а курці — погибель!»

На весілля панів наїхало, що гуло у будинку, як у вулику. Цікаві панночки розглядали посаг і дивувалися з усього. Ледве вже їх всіх збулися Книга: Інститутка.

XVIII

За такими клопотами Устині не вдалося попрощатись як слід зі своїми подругами. Тільки встигла обійняти старих і малих.

Молодий приїхав на четверику вороних жеребцов. Візником був плечистий вусатий чоловік.

Пани сіли у візок, а Устину посадили ззаду. Візок рушив, надворі був сильний мороз, верби стояли в інії. Дівчата Книга: Інститутка вибігали на вулицю, прощаючись з Устиною. Коні бігли швидко, зникло село, і розкинулась перед дівчиною «безлюдная дороженька».

XIX

Незабаром приїхали до мі100. Пан звелів зупинити жеребцов коло заїзного двору і повів молоду у кімнати. Про Устину забули. Аж ось хтось до неї гукнув: «Гей, отменная, вродливая!» Дівчина здригнулась, а Книга: Інститутка потім пізнала візника. Він був чорнявий, а зуби мав білі—білі, як сметана. Назар (так звали візника) запросив Устину разом пообідати, та вона побоялась піти без дозволу пані.

XX

Довго довелося сидіти Устині, поки вийшли пани. Пан глянув на Устину і сказав, щоб пішла обідати. Але пані не Книга: Інститутка хотіла чекати. Пан доказував, що дівчина змерзла і голодна, а пані одказала: «...вони до цього звичені». Пан розгубився та, трохи посперечавшись з дружиною, змушений був сісти біля неї у візок. Довго вони розмовляли між собою, а ще довше потім мовчали.

XXI

У сутінки доїхали до хутора. У хатах Книга: Інститутка де-не—де світилось. Під'їхали до будинку. На рундуці стояли люди із світлом і хлібом святим. Вони поклонилися і вітали молодих.

Але пані не подобалась така зустріч. Вона вихопила у когось із рук свічку і прожогом кинулась у двері. Люди відскочили від тих дверей, нічого панові й не одмовили.

Пан Книга: Інститутка засмучений пішов у дім.

Кімнати були невеликі, але гарні й чисті. Пані почала плакати та дорвейікати чоловікові, що в нього люди запанібрата зі своїм паном, всміхалися до неї, трохи не кинулись її обнімати. Вона ридала, а чоловік її заспокоював.

— Гляди ж,— каже пані,— як ти не будеш по—моєму робити Книга: Інститутка ,то я вмру!

— Буду, серденько, буду!

XXII

Устина пройшла по всіх кімнатах, роздивлялась, але нікого не побачила. Дівчина вийшла на рундук, стала дивитись на зорі, если хтось до неї привітався: «Здорова була, дівчинонько!» Устина обернулась і побачила високого парубка, який стояв і всміхався. Потім спитав, чому вона здесь Книга: Інститутка 100їть, мабуть, не знає, куди йти. Устина відповіла, що якби не знала, то в нього спитала, швидко попрощалась і пішла до будинку. У відповідь вона почула:

— Бувай не больна, серденько!

XXIII

Пани прогуливались по покоях, а молода у кожний куток заглядала і все намагалась по-своєму влаштувати. Чоловік їй не Книга: Інститутка суперечив. Потім пан гукнув бабу, яка була в нього прислугою, але та чомусь забарилась. От пані і стала йому дорвейікати: мовляв, які вони в нього порозпушувані.

Потім покликала Устину, але дівчина відразу з'явилася, бо була у сусідній кімнаті.

XXIV

Здесь до кімнати тихенько увійшла старенька бабуся Книга: Інститутка, аж до землі згорблена; на її зморщеному обличчі ясніли тільки чорні очі. Вона вклонилась пані і спитала пана, чого йому треба.

Пані аж з місця зірвалась, побачивши таку сміливість. Бабуся спокійно відповіла панові, який спитав, де вона була,— объяснила, що допомагала готувати вечерю. Пан, побоюючись гніву дружини, все ж Книга: Інститутка не наважився налаяти стару служницю і тільки запитав, чи готова вечеря. Бабуся одказала, що готова. Але пані відмовилась вечеряти і вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Пан сказав, що й він не буде вечеряти, і суворо наказав старій, щоб йому не доводилось її шукати. Втім вона так спокійно одмовила «Добре, паночку!», що Книга: Інститутка він відразу вгамувався.

Бабуся вклонилась і пішла собі.

XXV

Пан ходив по кімнаті, а за стіною рыдала пані. «Чого вона плаче?» — сумно промовив він до для себя. Потім пішов до неї, цілував, вмовляв чималу годину, поки закончила. Вечеряти вона все ж таки відмовилась, бо їй не Книга: Інститутка сподобались слуги пана. На її думку, вони поводились із ним, немов родичі.

XXVI

Сиділа Устина в дівочій і задумывалась про те, як тепер дівчатам добре живеться без її панії. А самій було дуже сумно, бо опинилась у чужій стороні.

Аж ось хтось постукав у вікно. Вона попричиняла всі двері Книга: Інститутка, щоб пани не почули, і спитала:

— А хто се здесь?

— Я, дівчино—горличко.

Устина произнесла, що, мабуть, віконце переплутали, але парубок відповів, що він не помилився. Відхилилась Устина від вікна, бо страшилась, що пани їх почують, а парубок знову: «Дівчино! Дівчино!»

Здесь хтось підійшов і спитав, чому це Прокіп 100їть попідвіконню і Книга: Інститутка не йде вечеряти.

XXVII

Хтось зайшов у сіни, це була бабуся. Вона ласкаво запросила Устину вечеряти. Дівчина подякувала і произнесла, що піде спитає пані, чи звелить вона іти.

Пани сиділи укупці і гласили між собою веселенько. Если Устина увійшла, пані произнесла:

— Чого сунешся?

Дівчина попросила дозволу піти Книга: Інститутка повечеряти. Пані відказала:

— Іди собі — вечеряй!

XXVIII

Пішла Устина через двір із бабусею. Увійшли в хату, аза столом побачила Назара чорнявого і жінку його. У печі палав вогонь. На полицях стояли миски — зелені, червоні, жовті, наче каміння дороге. Усе таке було чисте, прибране, веселе.

Запросили до столу. Дівчина сіла, озирнулась Книга: Інститутка і побачила, що з кутка на неї задивився той парубок.

Дуже славна була молодиця Назарова. Звали її Катрею, була вона білявенька, мала голубі очі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. Вона встигала і коло столу, і коло печі, і дитину колихати. Катря поставила на стіл галушки.

Назар моргнув Книга: Інститутка на Устину.

— Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

XXIX

Чомусь Катря була сумна. А Назар сидів та пустував, поблискуючи своїми білими зубами.

Бабуся почала допитуватись у дівчини, чи издавна служить при молодій панії, а молодичка произнесла, що пані дуже гарна. Стали розказувати про те, який їхній пан неплохой Книга: Інститутка, нікого ніесли не скривдив. Люди хотіли, щоб і пані була такою. Сподівались на Бога.

Молодичка запитала:

— Дівчино! Лиха наша пані молода?

— Недобра!

— Господи милосердний! — кликнула.— Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! — кинулась до колиски, схилилась над дитиною:— Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона Книга: Інститутка вже й оком своїм нас пожерла!

Катря гірко зарыдала. Чоловік її заспокоював:

— Чого лякатись? Треба перш роздивитись.

Парубок сидів за столом і нічого не говорив, тільки поглядав на Устину.

XXX

Повечерявши, побігла Устина в будинок і почула:

— На добраніч, дівчино!

— На добраніч вам! — одказала та й ускочила в сіни Книга: Інститутка.

Зайшла до кімнати, а серденько так і б'ється. Стала думати, чому це до неї отой парубок чіпляється. А який же він неплохой! Невідомо, чого душа її бажала: щоб парубок під вікном з'явився, чи щоб не приходив.

XXXI

Минули тиждень, місяць, півроку. Ніби в хуторі тихо, спокійно. Але якби Книга: Інститутка хто поглянув, то побачив, що люди прокидались і лягали плачучи. Всі тяжко працювали, всім молода пані знайшла «роботу тяжку», «лихо пекуче». Навіть каліки та малі діти в неї не гуляли. І все це супроводжувалося таким дорвейіканням та гордуванням, що будь—яка справа здавалась каторгою.

Пані була наче стоока, скрізь Книга: Інститутка все бачила. А если погляне на кого, то здається, що серце рукой здавило.

Пани—сусіди усе її вихваляли, яка вона гарна господиня, яка розумна.

Люди спочатку надіялись на пана, а потім побачили, що надія ця марна.

«Сказано: добрий пан, не б'є, не лає, та нічим і не Книга: Інститутка дбає. Як почне пані обмирати, та стогнати, та в вопль викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і наче і сам людей лає:— А щоб вас! а бодай вас!., от уморять мені друга!»

Назар назвав пана квачем і зареготав на всю хату. Катря ж дитину візьме на руки Книга: Інститутка і плаче—плаче.

Прокіп теж дуже журився. Усе про щось думав із Устиною вже не жартував. Але 1-го разу взяв дівчину за руку, пригорнув і поцілував.

XXXII

Усі змарніли, зів'яли, тільки бабуся не змінилася. Як на неї не орала пані, вона прогуливалась спокійна, навіть велична.

Людям жилося сумно, не чути Книга: Інститутка було сміху, голосу людського. У двір ніхто не приходив, хіба що за ділом.

Якось Устина бігла з вечері, аж здесь перед нею з'явився Прокіп і почав допитуватись, чи обожать вона його. Потім обійняв дівчину, приголубив, поцілував, і все лихо забулось. Зайшла до будинку, а пані каже: «Чого се Книга: Інститутка так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

XXXIII

З того часу Устина і Прокіп стали щовечора зустрічатись, бо вдень можна було тільки поглянути одне на 1-го і розійтись.

— На лихо ви покохались! — каже, було, Катря. А бабуся гласила:

— Если вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така Книга: Інститутка судилася.

XXXIV

Пані ставала дедалі свирепіша та зліша. Як тільки Устина трохи спізниться чи забариться, одразу починає її лаяти. Спочатку дівчина через це тяжко горевала, а потім все їй стало байдуже. Мовчки поплаче, витре сльози і знов весела. Нікому не скаржилась, знаючи, що ніхто не допоможе. Прокіп ходив Книга: Інститутка, «наче ніч темна».

Раптом занедужала дитина у Катрі, а молодиці треба було і їсти зварити, і на городі упоратись. Бабуся їй в усьому допомагала, дитину до неї виносила, щоб Катрі було легше. Жінка все хотіла догодити тій пані. Якось уснула вона біля колиски, прокинулася — до дитини, а дитина вже мертва Книга: Інститутка. Дуже побивалася Катря за дитиною. Назар намагався заспокоїти її, та і сам став невеселий. Після цього Катря зовсім занедужала. «Не то щоб робити, вже й по світу ходить нездужає».

Пані почала дорвейікати, що вона нічого не робить, і загрожувати їй, а жінка одказала: «Тепер я вже не Книга: Інститутка боюсь вас! Хоч мене живцем із'їжте тепер!»

XXXV

Пані погнала Катрю на панщину. Пан нишком дав їй карбованця, та Катря його не взяла, і гроші впали на землю. Ніхто до их не доторкнувся, поки пані побачила і взяла, дорвейікаючи панові, що це, певно, він «гроші сіє». Пан нічого не Книга: Інститутка одказав, тільки почервонів.

Катря не схотіла на світі жити. Щось із нею зробилось після наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а потім і втопилась.
Пан зажурився, а пані його переконала, що Катря була навісупруга. Після цього обидва заспокоїлись.

XXXVI

Пани з мі100 привезли москаля Книга: Інститутка за куховара. А він був якийсь чудний. Зварить панам їсти, сам пообідає, ляже на лаві та свистить, а потім заспіває тоненьким голоском. Іноді спитає, чи бито, а тоді додасть: «На те служба!»

Назар теж змінився. Жартував, але вже не так.

Пані кухаря дуже хвалила, бо він перед нею стояв, вистромившись як стріла Книга: Інститутка. Кланявся їй низенько і йшов собі на лавку. Устині говорив, щоб не горювала: на те вона й служба.

1-го разу Прокіп не витерпів і сказав:

— Воли в ярмі, та йті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! Не така в мене вдача Книга: Інститутка! — Я так: або вирятуйся, або пропади!

— А в мене така знов фортуна: утечи! — зареготав Назар.— Мандрівочка — рідна тіточка.

Москаль скрикнув, що если спіймають, лихо буде. Назар з ним не погодився: можуть і не спіймати.

XXXVII

Померла стара пані. їй дуже не хотілося вмирати, вона все святе письмо Книга: Інститутка читала та молитви, свічки ставила. 1-го разу дівчинка не догледіла, і погасла свічка, так її за це висікли:

— Ти, грішнице, і моєму выручилінню шкодиш!

XXXVIII

Молода пані дуже сумувала і рыдала за старою. Вона стала доказувати чоловікові, що її тепер обдеруть як липку, а надії на нього у неї немає Книга: Інститутка. «Ти мені не придбаєш, хіба рознесеш і те, що маємо... Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва річ — не псуй мені людей». Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Пані хотіла, щоб если народиться дитина, кумом у их був тільки полковник. Пан згодився. Та ЇЇ докори і нарікання довели його до Книга: Інститутка того, що він заплакав. Пані стала цілувати, втішати чоловіка. Произнесла, що обожать його і досі, але ж треба не тільки сидіти вкупці, а й хазяйнувати.

Уранці пан поїхав до полковника, щоб просити його бути у их кумом.

XXXIX

Народився у панії син. На хрестини наїхало багато гостей Книга: Інститутка. Приїхав і кум— полковник. «Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору».

Устина вийшла до Прокопа, аж ось іде веселий пан. Прокіп підійшов до нього і каже:

— Пане, оддайте за мене дівчину!

— Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повінчайтесь, та Книга: Інститутка й живойіть собі любенько.

— А пані? — каже Прокіп.

Пан наказав, щоб взялись за руки і йшли за ним. Зайшли до кімнати, де було повно гостей. Пані взглянула на Прокопа з Устиною і відвернулась.

Прокіп став кланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, і просив її також не Книга: Інститутка боронити:

— Дав нам Господь щастя,— нехай і вони щасливі будуть!

Пані все мовчала і кусала губи. Допомогло тільки втручання полковника та інших гостей, які всі визнали, що пара дуже хороша і треба їх одружити. Пані змушена була згодитись.

Прокіп з Устиною вийшли за поріг і кинулися похапцем вінчатися, поки Книга: Інститутка пані їх не розлучила. Дуже вона позже гнівалась на пана і сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неї був Прокіп.

XL

Устина залишилась при панії. А вона все їй дорвейікала, глузливо запитуючи, чи покращало у заміжжі. Если сходилися удвох із чоловіком, забувалось усе лихо Книга: Інститутка. Але Прокіп ставав дедалі хмурнішим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше біду перебути. Він погоджувався з нею і усміхався, а вона відчувала для себя щасливою, якщо вдавалося розговорити і розважити коханого.

XLІ

Так жили до осені.

1-го денька трусили в садку яблука. Прокіп був на яблуні, а Книга: Інститутка Устина з бабусею збирали в коші. Бабуся притомилась і сіла відпочити. Аж ось побачили дітвору, яка стояла під тином. Бабуся отдала по яблуку кожному хлопчикові. Зненацька з'явилась пані і гримнула на бабусю:

— Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійка!

— Я — злодійка?! — вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли Книга: Інститутка, і сльози покотились.

Бабуся виправдовувалась тим, що пан ніесли не боронив пригощати дітей і сам обділяв яблуками, адже «Бог для всіх родить». І хіба пані не достаточно того, що вони назбирали?

Від цих слів пані ще більше розлютилась. Вона вчепилась старій у плече, штовхала її, а Книга: Інститутка потім щосили вдарила по обличчю.

Бабуся захиталась. Устина кинулась до неї, а пані вчепилась їй у коси. Прокіп гримнув на пані: «Годі, пані, годі!» — і схопив її за руки. Вона почала несамовито кричати, позбігалися люди, прибіг і сам пан. Слухаючи клики і скарги дружини, пан теж ошаленів і кинувся до Прокопа Книга: Інститутка. Але той понуро озвався:

— Не підходьте, пане, не підходьте! Пані заверещала:

— У москалі його, у москалі!.. Тепер і притому городі; сразу і вези його! Пан наказав зв'язати Прокопу руки.

Той не пручався, сам руки простяг, навіть всміхнувся. А Назар гукнув до Устини:

— Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше Книга: Інститутка не буде!.. От чи буде краще,— не знаю...

XLII

Прокопа повели в хату, куди прийшла і Устина. Він сказав дружині, що вона тепер буде вільна, а на волі ніяке лихо не страшне. Під'їхав візок, повели Прокопа. Устина сіла до нього на візок, в чім була, і їх повезли Книга: Інститутка до мі100. Бабуся благословила обох. Добре, що пані не побачила, а то б не пустила. Приїхали в мі100, зупинились біля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидів поруч і заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже ніхто не міг розважити.

Нарешті вивели Прокопа. «Серце в Устини замерло, а Книга: Інститутка він був веселий, як на Великдень...»

XLIII

Залишилась Устина з чоловіком у місті. Доручили навчати Прокопа військовій науці одному москалеві. Підійшли вони до нього, вклонились і дали трохи грошей. Пішла за мі100 погуляти, а чоловік все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи відчуває, що вже вільна душа.
Знайшли Книга: Інститутка хату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирішила Устина піти поденно працювати, бо не було в их грошей, та й всі її речі залишилися у панів. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату і перебрались до неї.

XLIV

Хазяйка була старенька, але привітна і дуже Книга: Інститутка говірка удовиця. Все розповіотдала, ідо сама залишилась, як билинка в полі. Если молоді сиділи любенько удвох, то вона рыдала і над ними. Страшилась тільки дядька—москаля, який було зайде та гримне на неї.

Рано—вранці йшла Устина на поденщину. Поверталася пізно. В руці тримала гроші і тому весела поспішала додому Книга: Інститутка.

На дорозі зустрічав її чоловік, любо брав за руку і лагідно запитував, чи дуже втомилась.

XLV

Якось сиділи вони з чоловіком увечері. Если хтось у двері постукав. Це був Назар, який втік від панів. Зайшов, привітався. Москаль став крутитись і поглядати на двері, але Назар, помітивши це Книга: Інститутка, сказав, щоб він не цурався і не пробував його піймати, бо це однаково, як ловити вітра в полі.

На запитання Устини, що там у их на хуторі, Назар відповів:

— На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе тихенько, кланялась їм.

Хазяйка запросила до вечері Книга: Інститутка, і Назар поставив на столі пляшку горілки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стіл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя і сказав:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці!.. Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з Книга: Інститутка сповиточку ласки—добра не знаєш — вік вікуєш під палкою... Отак живи! Без роду, без плем'я, без привіту, без совіту — на всіх розкошах!

Москаль пив горілку, сміявся, а в самого сльози котились. Потім упав на лавку і заснув.

Назар став прощатися і дав Прокопові п'ять Книга: Інститутка карбованців, сказав, що це братерські, а не панські гроші — ними не зажуришся.

Назар пішов від их, кажучи: «Тепер я вільний хоч на півроку, з собаками не піймають».

Тільки його й бачили.

XLVI

Життя було нелегке, але любе. Устина і Прокіп просто зітхнули, робили, що хотіли, нікого не страшились. Устина Книга: Інститутка раділа з того, що заробляла гроші на для себя.

Установилась весна. Пройшла чутка: москалі виходять у похід. Прокіп заспокоював дружину, доводив їй, що вони розлучаються не навіки — він повернеться, і обоє будуть вільні. Пішли молодята в хутір прощатись. Панів вдома не було, зустріла їх одна бабуся. Устина обіймала її Книга: Інститутка, як матір рідну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклі.

Поблагословила вона їх обох, мов дітей рідних. Попрощалися і пішли, довго ще обертаючись. Бабуся стояла на порозі, а навкруги було тихо, сонячно й ясно.

XLVII

Провела Устина чоловіка аж до Києва. У Києві залишилась служити, а Прокіп Книга: Інститутка із військом пішов кудись на Литву.

Чоловік наказував Устині не плакати.

Пройшло сім років, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селі всі люди живойі. Про Назара нічого не чути. Устина служить і заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вільна, так на душі полегшає.

Свого чоловіка Устина не Книга: Інститутка забуває ні на хвилину і все його згадує, як він її із пекла визволив.

«Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!»



kniga-kak-osnovnoj-vid-izdaniya-referat.html
kniga-knigi-kladez-kolodez-i-chto-delat-kogda-zhazhda-napolnyaet-dushu-a-kolodci-otravleni-rit-sobstvennij-kolodec-pisat-sobstvennuyu-knigu-stranica-14.html
kniga-knyaz-serebryanij.html